!Обережно міни!
Такий напис розміщено на офіційних попереджувальних знаках, якими маркуються мінні поля – і їх стає в Україні все більше і більше! В вересні 2022 я та інші волонтери відвідали самі віддаленні містечка і селища Київської області – допомагали людям, які втратили своє житло через війну.
Так ми опинилися в Слободі Кухарській Вишгородського району, де було раніше 138 будинків, із яких 38 знищено повністю.
Ми розмістилися прямо в дворі однієї сім’ї: мати похилого віку і дві дорослі дочки, спілкувалися з ними і їх сусідами. У процесі роботи нам доводиться задавати людям багато питань і слухати їхні історії.
Далі пряма мова однієї із жінок:
“Недавно ми пішли з сестрою нарвати вишень до сусіднього двору, де вже давно ніхто не живе, а вишні цього року вродили добрі.
Стоїмо, рвемо, і тут я помічаю на землі, прямо біля ноги сестри, міну – добре що розуміла, як вона може виглядати.
Тихо їй кажу:
– Стій і не ворушись,
Вона злякалась, але послухалася мене.
-Обережно, йди прямо до мене і в бік не ступай.
Так потихеньку вона відійшла, і ми вийшли з того місця.
Далі визвали саперів, вони міну забрали і вивезли підривати далеко за село. Бахнуло так, що затремтіли шибки на вцілілих хатах.”
До розмови долучилася їхня старенька мама:
“Тут міну знайшли, у сусідніх дворах кілька штук, на шляху біля зупинки три штуки – прямо так на землі і лежали …
А дівчат моїх Бог вберіг – те що вони помітили в траві цю страшну річ”.
Я не полінувався пройти 10 метрів по центральній асфальтованій вулиці села і подивитись на це місце. Звичайний собі дворик зі старенькою хаткою і невисокими вишеньками, через які двоє людей ледь не втратили життя.
Воно тепер просто обтягнуте мотузкою з червоними ганчірками, як кажуть профі – це “саморобна система позначень.”
Далі запитав у людей, чи перевіряли сапери решту територій – городи, двори, поле. Відповідь – “Ні”, тільки знешкоджують те, що видно, і те, на що вказали місцеві.
Це і зрозуміло, у них зараз дуже багато роботи, і перевіряти великі території немає часу, ресурсу і можливості. Зараз вони працюють цілодобово.
Але дуже велика і страшна проблема залишається з нами, вона живе поряд з людьми, нерідко забирає їхні життя і тримає в постійному страху.
Виходить так, що є:
- сад з ягодами і фруктами – але туди не можна, загроза життю!
- ліс з поваленими деревами, які можна пустити на дрова для обігріву хат – туди теж ні ногою, бо не можна.
- посадка з грибами, але ні – можна підірватися.
- город, який треба зараз прибрати, а весною знову засадити – і там теж дуже небезпечно.
І що тепер робити тим людям, для яких ліс і грядка є головними засобами для фізичного існування?
трохи офіційних цифр
Зараз Україна є найбільш забрудненою вибухонебезпечними речовинами країною на планеті.
У 2014 році ми стикнулись з воєнною загрозою від росії. Ще до початку повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року – за 8 років війни в Донецькій і Луганській області було вражено вибухівкою понад 700 000 гектар землі.
А зараз ситуація значно погіршилася.
Тут мова йде не тільки про міни, а й про залишені або не підірвані боєприпаси і таке інше.
І таких селищ тільки в Київські області сотні, я вже на кажу про ліси, луки і водоймища, яких у нас теж вистачає у великих об’ємах.
ЗА МІЖНАРОДНОЮ СТАТИСТИКОЮ:
- один день бойових дій – це один місяць на розмінування;
- рік війни – 10 років на повне знешкодження;
- рік активних бойових дій – 20 років на повну очистку від вибухівки.
Що це означає?
Що навіть, якщо війна повністю закінчиться завтра, то в деяких наших регіонах потрібно буде не менше 100 років, щоб відновити землю від цієї зарази!
Що ж робити?
Моя думка – треба активно долучатися, вчити людей, як уникнути небезпеки, і залучати якомога більше професіоналів, щоб знешкодити всю цю загрозу.
Війну ми цю виграємо – у нас в цьому сумнівів немає, а нам, нашим батькам і дітям тут потрібно жити вже сьогодні і так, щоб не боятися виходити з будинку або двору.
Щоб вони могли безпечно копатися в городі і не боятися сходити в ліс або скупатися в річці, випасти худобу і зібрати грибів чи ягід.
Звичайно, для всього цього потрібні великі ресурси і спеціально навчені люди, але я думаю, що ми можемо знайти і те й інше.
МИ Ж УКРАЇНЦІ!
Особисто я цією темою збентежений давно, ще з перших днів повернення в Ірпінь, коли машин саперів по місту їздило більше ніж таксистів колись.
Ми кожного дня бачили своїми очима роботу цих героїчних людей і чули вибухи знешкоджених боєприпасів, нерідко це робилося прямо на місці, тому що іншої можливості не існувало.
Але це місто – тут значно більше людей і можливостей, а в селах, лісах, полях і водоймах все значно складніше.
Їдучи навіть по трасі, бачиш на узбіччях безліч різних знаків і згадуєш рядки з недавньої пісні Океану Ельзи:
...Тремтять сльози і бетон, Цвітуть квіти мінних зон...
Але нічого – до всього дійдуть руки, все буде добре, і я хочу зробити для цього все можливе.
Тому я і взявся за навчання людей Мінній небезпеці і правилам поводження з вибухонебезпечними пристроями.
Далі буде!
